Мене звуть Ґуніта, я парафіянка євангелічно-лютеранської церкви Мартіна Лютера, соціальний працівник у справах сім’ї та дітей. У мене турботливий чоловік і троє чудовий дітей (18, 15 і 7 років).

Мій шлях із Христом почався давно, вже більше 25-ти років тому... Я отримала вищу теологічну освіту, а також – у сфері соціальної роботи. Я завжди жадала глибших відносин із Богом та дружби з Ним, проте істотні зміни в цьому плані почала відчувати тільки після того, коли вперше побувала в Меджуґор’ї в 2013 році.

Відвідини Матінки Божої наприкінці 2015-го року стало найпрекраснішою подією в моєму житті: це було живе свідчення того, як Бог веде, піклується і тужить особисто за мною.

У Меджуґор’ї я всім своїм єством відчула, як сильно Бог любить мене, з якою смиренністю і ніжністю. І це усвідомлення запалило в мені бажання робити все від мене залежне, щоб бути якомога ближче до свого Любого. Слова, які наводить Христос у притчі про дорогоцінну перлину, набули для мене особливої ясності. А послання Богородиці перестали для мене бути просто красиво сформульованими словами про любов... Вони проросли з прекрасної пахучої квітки, і кожній думці, сказаній у них, я хотіла слідувати своїм «так». Послання стали листами любові, адресованими  мені, Святе Письмо – більш живим і промовистим для мене. Так вийшло, що я стала організатором і керівником цього паломництва.

Ведучи групу паломників, я багато разів стикалася з різними труднощами і ситуаціями, в яких не знаєш, як вчинити далі (особливо через відсутність подібного досвіду). Наприклад, брак фінансів, питання проживання, відпочинок та інші фізичні потреби. Але щоразу все вирішувалося саме в той момент, коли це було необхідне. Причому це рішення завжди було кращим у порівнянні з тим, що я могла б придумати, покладаючись на власний розум і стратегію. Боже Провидіння діяло з дивовижною точністю і забезпечило нам кошти, котрих не вистачало. Щоразу, коли я молилася і довіряла Матінці Божій свої страхи, незнання, потреби групи паломників, відповідь і рішення надходили відразу, в потрібний момент. Таким чином, я засвоювала зовсім іншу логіку: не логіку людського бізнесу, в якій понабудовано безліч конструкцій (планування, альтернативні рішення), а логіку повної Довіри. Я хочу і надалі продовжувати вчитися цієї таємниці Божого Провидіння.

Також я не перестаю дивуватися тому, скільки людей поспішало мені на допомогу у підготовці та здійсненні цього паломництва: священики і колеги по роботі, друзі як у Латвії, так і за кордоном. Це паломництво я сприймала як особливий привілей, бачачи ясну мету, простоту, щиру зацікавленість і смиренне служіння людей, які мені допомагали.

Мені як керівнику групи було важливо бачити, як міняються лиця людей до і після паломництва. У нашій невеликій групі були зібрані люди різних конфесій. Це були люди, яких у цілому я відчувала, як свою душу: таких різних щодо конфесії, але таких подібних у ніжному ставленні серця до Бога.  Нам Бог подарував великий подарунок: двох пастирів – римо-католицького і лютеранського!

Чи не чудово, що такій маленькій жменьці паломників був дарований такий подарунок – католицький священик і лютеранський пастор?! Мені завжди було боляче бачити розділеність Церкви і переконаність конфесій у своїй правоті. Тут, у Меджуґор’ї, ми відчули єдність Божих дітей, єдність дітей однієї Матері. Цього я прагну понад усе і бажаю всій нашій Святій Церкві.

Кожного ранку ми мали можливість брати участь у Святій Літургії латиською мовою. Вся програма паломництва була з турботою укладена і добре організована... Також була можливість приступити до Святої Сповіді. Я відчула величезну силу цього Таїнства. Дякую Богу за це все.

Згадуючи відлуння прекрасних душевних пригод паломництва, відчуваю, як на моєму обличчі з’являється усмішка.

Нехай Господь Ісус і Богородиця допоможуть кожному з нас іти  цим шляхом єднання та довіри.

«Ось Я стою під дверима і стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Одкр. 3:20).