Заклик до життя на хлібі й воді перш за все є закликом приготування до зустрічі з Христом у Євхаристії. Водночас цей заклик спрямований на те, щоб допомогти нам усвідомити наш паломницький шлях на землі. Усе життя людини та її вчинки можна розглянути в перспективі паломництва.

В історії людської думки, особливо в останні десятиліття, нерідко з’являлися теорії, що проголошували людину подорожнім на цій землі, який не знає, звідки йде і куди прямує. Християнська позиція про людину є цілком іншою: вона за своєю сутністю і природою є Богошукачем. Вона носить у собі запитання про вічне життя, про щастя, про мир, а відповіддю на них є Бог. Людина не блукає – вона прямує до своєї повноти й цілковитої правди про себе, яку може зреалізувати тільки в Бозі. Через те людина є паломником у собі, а паломник є тим, хто залишає своє повсякденне життя, працю, упевненість та радість і прямує на шлях до осіб та місць, де можна легше зустріти Бога, тому що Він об’являвся там в особливий спосіб.

Людина носить у собі запитання про вічне життя, про щастя, про мир, а відповіддю на них є Бог...

У давні часи не було модерних засобів, які б уможливлювали швидке та легке пересування з одного місця на інше, тому паломництва тривали тижнями, місяцями, роками. Паломник міг із собою взяти тільки необхідні речі – хліб і воду. Залишаючи свою повсякденність і вирушаючи в дорогу з торбою на плечах, у якій були хліб і вода, він звільнявся від усіх тягарів і будь-чого зайвого. Таким вільним він міг доходити до осіб та місць, серед яких шукав зустрічі з Богом, але й ті місця були проміжними станціями, від яких ішов далі або повертався до свого повсякдення. Через те повернення до нормального життя не втрачало паломницького значення, тому що людина на цьому світі не має постійного місця перебування: вона прямує до вічної батьківщини, цілковитого миру та радості, вічного життя та єдності.

Живучи на хлібі й воді, людина нашого часу зберігає за собою свободу й не робиться ні рабом матеріального, ні жертвою брехливих обіцянок, і, перебуваючи у свободі, готова любити й прощати, долати конфлікти й жити в мирі. Якщо ж раптом людина забуває про свої паломницькі мандри, вона зупиняється на шляху й руйнує себе турботами цього світу.

Живучи на хлібі й воді, людина нашого часу зберігає за собою свободу, і, перебуваючи у свободі, готова любити й прощати...

Бог  дав  людині й небесний  хліб – Свого Сина, Який Своєю присутністю став для неї постійним супутником у паломництві. Тому ім’я Месії – Емануїл, що означає Бог із нами. Бог мандрує з людиною у вигляді хліба, який є життям світу. Якщо ж віруючий забуває, що його Бог під видом хліба йде разом із ним, тоді він повертається до світу – проте у світі неможливо почувати себе добре без устремління до Бога.

У такій площині можна розглядати й кінцевий зміст посту. Піст – це не лише засіб зцілення, умиротворення чи звільнення, але разом із молитвою й милостинею – основний інструмент релігійного досвіду, тобто усвідомлення істини про себе й розкриття себе Богові, Який обрав нас і віддав Себе нам абсолютно.

Фрагменти з книги отця Славка Барбарича «Постіть серцем», Розділ 4, 4.26