Мене звати Івет. Мені 57 років. Як паломники, ми з чоловіком були в Меджуґор’ї з 1997 року. Я вперше почула про Меджуґор’є від своєї подруги восени 1996 року, яка дуже хотіла туди поїхати. І ось на Великдень ми прибули туди. Це був перший раз, коли ми зустрілися з Терезою Ґажійовою. Меджуґор’є так вразило мене, що стало для мене магнітом, який усе більше й більше притягував.  Дні, проведені в Меджуґор’ї, були днями  ​​миру, коли Марія з Ісусом нас голубили. Це був бальзам для душі. З часом бажання жити в Меджуґор’ї зросло в середині мене. Тому 15 років тому я запитала Терезу, чи  вона має щось для нас, де б ми могли допомагати. Але на ту хвилину ще наш час не настав. Легше було б тоді закрити «двері світу» й поїхати до Меджуґор’я.

Відтоді ми були в Меджугор’ї щороку, іноді двічі. Господь дбав за нас, щоб ми могли приїжджати. Перш ніж приїхати служити в Меджуґор’є, ми були в спільноті в редемптористів, з якими співпрацювали 15 років до весни 2018 року. Тоді ми вирішили залишитися вдома задля сім’ї, перемонтувати квартиру та насолоджуватися передпенсійним віком. Але це були лише наші плани. У березні поїхали до Меджугор’я, і наша група, з якою ми прибули, відвідала спільноту «Світло Марії». Тут ми відчули сильне запрошення приїхати служити в Меджугор’є в цій спільноті і пожертвувати все Пресвятій Богородиці за Її плани миру.

Спочатку ми приїхали на два тижні для отримання досвіду. Після цього повернулися додому, де молилися, постились і думали, як прийняти рішення згідно з Божою волею. Це було непросто, адже в нас трикімнатна квартира, у нас не було заощаджень. Треба було платити орендну плату та інші виплати, тому ми не розраховували на таку можливість. Це був період випробувань, тому я знову почала кожний день ходити на Службу Божу. Коли більше молилася, розуміла, що була далеко від Господа: моя молитва була тепло-холодна, а мої відносини з Богом теж такі. Тож восени сказала своєму чоловікові, що треба прийняти остаточне рішення — так чи ні. Повністю віддатися  Божим рукам і довіритися Йому, що подбає про все.

Тож у лютому 2018 року ми дали відповідь і наприкінці квітня приїхали жити в Меджуґор’є на рік. Ми стали «працівниками» Богородиці. Життя в Меджуґор’ї — це щось інше, ніж бути просто паломником. Служіння було дуже інтенсивне, а часом напружене. Але я завжди усвідомлювала, чому й для кого ми тут. Ми зустріли різних людей із країн колишнього Радянського Союзу, які справляли на нас найбільше враження. Вони збагатили нас своєю самовідданістю, любов’ю та добротою. Це школа Діви Марії, де ми вчилися дозволити Їй вести нас. Усе це було милостивим часом. Ми були там до грудня. На Різдво поїхали додому. Наприкінці січня повернулися назад і підготовлювалися до приїзду паломників, але пандемія все це змінила. Треба було повертатися до Словаччини. Покинути Меджуґор’є не було легко, але ми це прийняли. Зараз перебуваємо на карантині й відчуваємо великий захист Діви Марії. Молимось і віримо, що повернемося до служіння. Ми вдячні за всі ті ласки та Боже провидіння, які отримали за весь цей час. «Велике діло вчинив Господь над нами, — ми раділи» (Пс. 126: 3).

Царице Миру, молися за нас!