Вітаю вас. Я така рада, що я тут, у Меджуґор’ї. Особливо тому, що можу звернутися до вас в ім’я нашого Господа і Марії, нашої Матері. Я виросла в Руанді, неподалік села, де теж являлася Мати Божа, це село називається Кібехо. Явління, як і тут, почалися в 1981-у році, тільки іншого дня – 28 листопада. Сьогодні Мати Божа приходить до нас, і це великий дар. В Руанді явління закінчилися, і ми за нею дуже сумуємо. Але Вона обіцяла нам, що завжди буде з нами. Ми, як і раніше, приїжджаємо в Кібехо і молимося в тій церкві. Вона – дивовижна Мати. Вона намагалася захистити нас від геноциду, але ми були надто зайняті своїми справами. Вона навіть плакала. Вона говорила тим дітям, які Її бачили: «Передайте моїм дітям по всьому світі, особливо тут: ПРИСЛУХАЙТЕСЯ ДО МОЇХ СЛІВ: ЛЮБІТЬ ОДНЕ ОДНОГО, ПРОЩАЙТЕ ОДНЕ ОДНОМУ, МОЛІТЬСЯ РОЗАРІЙ, ПРИСТУПАЙТЕ ДО СПОВІДІ, ВИКОНУЙТЕ ЗАПОВІДІ БОЖІ». Але ми Її не почули. Потім, коли 1994 року почався геноцид, уже було пізно. Ми Її не почули, і тепер про це шкодуємо. Кожного разу, коли я приїжджаю до Междуґор’я, а я була тут багато разів, я відчуваю себе як удома. Я відчуваю обійми Матері. В Руанді Її заклик не був почутий, але ми можемо почути його сьогодні. Я хочу розказати вам про те, як пережила геноцид, а я вижила тільки за милістю Божою. Сили я черпала лише у молитві. Я так вдячна Матері Божій за те, що Вона нас підготувала. Руанда – маленька країна в Центральній Африці. Геноцид почався в 1994 році. Я вчилася в коледжі. Тоді була Пасха, і я вернулася додому на канікули. В середу вранці, 7 квітня, мене розбудив брат. Він повідомив мені, що президента нашої країни вбили. В Руанді живуть два великих племена. І те плем’я, з якого ми походимо, влада не дуже любила. Мати Божа попереджала нас про біди, і влада наше плем’я давно пригноблювала. Тому коли я почула, що президента вбили, я зрозуміла, що скоро станеться щось жахливе. Я вийшла в двір до батьків, ми ввімкнули новини – і почули про вбивства. Вбивали всіх, хто належав до нашого племені. Влада закрила кордони, ніхто не міг поїхати. Вбивали одну за одною сім’ї. Із приймача долинало: «Десять дітей, мама і тато, вісім дітей, мама і тато», – диктор перелічував убитих. Мої батьки сказали мені піти до сусіда і сховатися у нього. Мої батьки були вчителями, у мене було троє братів, і я була їхньою єдиною дочкою та сестрою, і всі хотіли мене захистити. Мені довелося піти. І сталося це всього лише на другий день після того, як почався геноцид. Я пішла до нашого сусіда, який належав до іншого племені. Він був чесною людиною. Коли я йшла, тато простягнув мені розарій. Він ніби казав: «Ось, візьми, тому що ти мене більше не побачиш». Ось що я відчула тієї миті. Він наче хотів сказати: «Коли я не зможу про тебе потурбуватися, бери розарій і молися, звертайся до Бога». Я думала, що повернуся через два-три дні. Але якийсь голос в глибині душі говорив мені: «Подивися на них, ти бачиш їх востаннє». Але я гнала ці думки, не бажала в них вірити. І ось я прийшла до сусіда, сказала, що мене до нього прислали батьки. Він показав мені крихітну ванну кімнату. А дім у сусіда був невеликий, всього чотири кімнати. Ванна була три на чотири фути, метр на метр двадцять. Пам’ятаю, подумала: «Тут так тісно!» але поки я жалілася, сусід пішов і привів ще п’ять жінок. А потім ще двох. За час геноциду я засвоїла немало уроків. І один із них – жалітися нерозумно. Коли справи ідуть погано, зроби глибокий вдих, заспокойся і постарайся знайти вихід. Нам було заборонено розмовляти одній з одною, видавати будь-який шум. Ми навіть не могли спускати воду в унітазі, доки в сусідній ванній хтось не спустить воду. Наш сусід, який нас переховував, приносив нам їжу, але він міг запропонувати нам лише тільки залишки від обіду чи вечері своїх дітей. За тиждень я вибилася з сили. Мені здавалося, я більше не витримаю. Ми сиділи в тисняві. Пригадую, наймолодшій було сім років. Я така рада, що тут багато молодих, і ви молитеся, тому що коли приходить біда, то не тільки до дорослих. І я так вдячна, що ви вчитеся молитися: вам потрібно знати, де шукати захист.   Наприкінці тижня мене душив гнів. Мені не терпілося вийти на волю. В мені бушували різні почуття. Гнів. Мене піт проймав від гніву. Я думала про те, що творили з нами, з нашим племенем, і говорила собі, що відомщу за свою сім’ю. Одного разу я піду воювати і всю країну закидаю бомбами. Від цих злих думок моє серце калатало часто-часто. Якось, коли чоловік, який нас переховував, приніс нам їжу, я попросила, щоб він десь поруч поставив радіо. Мені хотілося дізнатися, що відбувається в країні. Тиждень тягнувся безконечно. Він поставив ззовні радіо, увімкнув по черзі три різних канали. Я не могла повірити власним вухам: влада штовхала людей на вбивства. Убивали всіх, хто належав до нашого племені. Пам’ятаю, одни міністр, член правління, виступаючи по радіо, сказав: «Не забудьте про дітей. Дитинча змії – теж змія. Дрібний тарган – теж тарган. Убивайте всіх». Убивали тих, хто переховувався в церквах. І тих, хто втік на стадіони. Військові оточували стадіони і кидали туди гранати. І раділи. Вони говорили: «Oсь ми позбудемося поганих людей і будемо жити в раю». А потім вийшов новий наказ, і озброєні люди пішли по хатах, аби знайти тих, хто міг ще ховатися. Але я мушу сказати, що не всі з цього племені брали участь в убивствах. Їх на це штовхала влада. У цьому племені було багато чудових людей, якi укривали людей із нашого племені у себе вдома. Озброєні загони обшукували будинки. З дня на день ми очікували, що за нами прийдуть. Ніколи не забуду того дня, коли вони прийшли в дім, де ми ховалися. Я їх побачила через крихітне віконце нашої ванної кімнати. На них були набедрені пов’язки з бананового листя, а в руках – довгі списи, мачете. Вони ввійшли в дім і почали шукати. У мене в голові крутилася тільки одна думка: «Це кінець. Мене вб’ють. А я ні в чому не винна. Мене ненавидять, а я навіть не знаю, за що». Озброєні люди обшукували дім, і весь цей час у мене у вухах ніби звучали два голоси. Один казав: «Це не кінець світу, просто тобі потрібно пройти випробування». Другий голос казав: «Відчини двері, припини муку, цього болю неможливо терпіти!» І мені здавалося, що це моя думка, і думка розумна. Але попередній голос говорив: «Не відчиняй дверей! Проси Бога про допомогу!» Він ніби запитував мене: «Ти знаєш, Хто такий Бог? Він Усемогутній! Ти пам’ятаєш, що означає «Усемогутній»? Це означає, що Він все може. Знаєш, що означає «все»? Це означає, що навіть якщо тебе знайдуть, Він може зробити так, що їм не вдасться до тебе доторкнутися». У мені прокинулася надія. Я хотіла прислухатися до світлого голосу. Але темний голос раптом переконав мене в тому, що Бога немає. Я раптом перестала розуміти, як раніше могла вірити в Бога. Я подумала: де Він? На Небі? Він мене чує? Убивці вже тут – може, вже пізно просити про допомогу? Він знає, що гинуть невинні люди? Я розгубилася. І тоді світлий голос у мені сказав: «Доки ти не загубила віри, попроси Бога дати тобі знак, аби ти переконалася, що Він існує». І я послухалася. Я звернулася до Бога всім серцем: «Якщо Ти існуєш, якщо Ти тут, якщо Ти – Той, Хто мене створив, Хто створив усе довкола, будь ласка, дай мені знак». І мені був потрібен особливий знак, щоб розвіяти будь-які сумніви. Я сказала: «Якщо Ти мене чуєш, не допусти, щоб сьогодні вбивці знайшли двері цієї кімнати». По-людськи мені це здавалося неможливим. 400 людей обшукувало дім, у якому було всього чотири кімнати. І вони нас не знайдуть? Такого не може бути. Вони нас не знайдуть, тільки якщо Бог мене почує і сотворить це чудо. Потім я знепритомніла і нічого більше не чула. Тільки через п’ять годин опісля я дізналася, що відбулося. Той чоловік, який нас переховував, підійшов до ванної. Ми підскочили. Ми подумали, що це вбивці. Ми були в такому жаху, майже без свідомості. І він розказав, що сталося. Виявилося, загін пішов давно. У ньому було 300 чи 400 осіб. Коли ті люди ввійшли в дім, частина з них оточила дім, щоб ніхто не вискочив. Одні з ліхтарями піднялися на горище, другі – на дах будинку. Вони шукали під ліжками, в шафах, навіть валізи відчиняли, щоб перевірити, чи нема там дітей. Врешті, вони добралися до нашої ванної. Один чоловік доторкнувся до дверей – і раптом сказав тому, хто нас переховував: «Знаєш що? Тут нікого немає. Ти ж один із нас. Ти порядна людина». І не відчинив дверей. І вони пішли. Коли я про це дізналася, то була вражена. Але не тому, що ми врятувалися. Я була шокована від думки: «Боже мій! Бог існує!» Бог мене почув! У ванній кімнаті, навіть не в церкві! Я раптом усвідомила, що молилася мовчки, у глибині душі, не вслух. Тоді я збагнула, про що весь час говорили наші священики: що Бог всюди, навіть в середині нас. Усе це правда. Він навіть у наших серцях і в наших думках. Це значить, у нас нема ніякого особистого простору. Він бачить усе. Відтоді я почала з Ним бесідувати, як бесідую з вами. Я знала, що будь-які прояви гніву Богові не подобаються. І я почала говорити Йому: «Я не можу не відчувати до тих людей ненависті. Ти ж знаєш, що вони творять. Вони намагаються вбити мою маму, мого батька. Чого Ти від мене просиш?» Потім я попросила того чоловіка, який нас переховував, принести мені Біблію. Я усвідомила, що ледве не втратила віри і що мені потрібно звернутися до Біблії, щоб осмислити основи своєї віри. Я пішла з дому з одним лише розарієм, який мені дав батько. І ось я почала молитися Розарій і читати Біблію, аби по-справжньому зрозуміти основи своєї віри. Колись я все сприймала як даність, пропускала проповіді повз вуха. Тепер мені хотілося все це зрозуміти. А розпитувати було нікого. Пам’ятаю, коли я вперше молилася Розарій, у мене пішло на це 25 хвилин. Я навіть фізично відчула, ніби перемістилася з пекла на свіже повітря. Я відчула мир. Мої страхи, гнів – усе зникало. Але коли я перестала молитися, у мою свідомість повернулося пекло. «Тебе вб’ють. Навіть якщо ти виживеш, тобі буде непереливки. Якщо тебе знайдуть, тебе зґвалтують, поріжуть на шматки!» «Добре, – вирішила я, – краще знову помолюся Розарій». І так я почала молитися Розарій з ранку до вечора. Я ніби намагалася сховатися від диявола. Я порахувала, скільки частин Розарію молилася щодня – виявилося, двадцять сім. Одного разу я не могла заснути і вирішила, що буду ще молитися кожного дня по 40 коронок до Божого Милосердя. На це в мене йшов весь день від шостої ранку – заледве прокинувшись, я стискала в руці вервицю, щоб диявол не проник у мої думки, – і до десятої вечора, коли я заплющувала очі. Я відчувала себе такою стомленою, ніби повернулася з роботи. І ось Розарій почав змінювати моє серце. Мені здавалося, що ненависть до поганих людей – це нормально. Вони ж злі. Але молячись Розарій, я промовляла молитву «Отче наш» – я повторювала її близько 200 разів на день. І там є слова – Розарій у багато чому мене змінив, але особливо ці слова: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Коли я доходила до них, мовби засвічувалася червона лампочка. І ніби хтось мені казав: «Правда? Серйозно? Так простити, як ти прощаєш?» Я ненавиділа мільйони людей! Я бажала, щоб усе вороже нам плем’я горіло в пеклі! І я не розуміла, як можна їх простити. Щоразу, коли я говорила: «Прости нам, як і ми прощаємо», – засвічувалася червона лампочка. І я пам’ятала, що Бог бачить моє серце. Якщо я говорю неправду, Він це бачить. А що стається, коли ми знову і знову брешемо своїм друзям? Ми їх втрачаємо. Без щирості не може бути дружби. Тоді я вирішила: «Мені потрібно бути щирою з Богом, адже Він тепер мій друг». Але оскільки пробачити я не могла, я придумала ось що. Я вирішила, що якщо пропущу одну частину молитви Господньої, якщо не буду говорити «прости нам, як і ми прощаємо», то не буду брехати Богові. І ось я стала пропускати той рядок і почала себе набагато краще почувати. Далі я так і молилася: «Прости нас, але не їх…» Однак що дивно: щоразу, коли я не відкривала серця (як Мати Божа просить нас, особливо тут, у Меджуґор’ї: «Моліться серцем»), щоразу, коли не повторювала молитви всім серцем, туди проникав злий голос. Я говорила: «Радуйся, Маріє, благодаті повна…» – і раптом починалося: «Я всіх уб’ю, я піду воювати». Я промовляю молитву, а в голові жахливі думки. Чому? Але якийсь голос у глибині душі мені підказував: «Молись всім серцем. Вимовляй щиро кожне слово. Чувай. Тоді ти злого голосу не почуєш». Тоді я почала розуміти, що брешу Богові! Я намагалася молитися, пропускаючи той рядок, але врешті, ніби хтось торкнув мене за плече і сказав: «Послухай, молитва Господня не людьми придумана. Сам Ісус дав нам ці слова. На твоєму місці я не став би урізати Його молитву». Що заперечити Ісусові? Він Бог. Він знає все. Він сказав, що потрібно молитися таким чином. Він мене створив, Він знає мої здібності краще, аніж я сама. Якщо Він сказав: «Моліться так», – значить, Він знає, що я на це здатна. Навіть якщо я не вмію прощати. І мовби чийсь голос мене підбадьорював: «Просто попроси Його про допомогу! Не кажи: «Я не можу», – скажи: «Допоможи мені!»» Якщо зовсім чесно, то я не вірила, що Бог знайде якийсь вихід і допоможе мені простити тих, які намагалися вбити моїх батька, маму, мене. Хіба це можливо? Але я вирішила: «Попрошу Його про допомогу, адже Він Бог, а лише людина. Він щось придумає». Ми сиділи в тісній ванній. До нас ніхто не заходив. Я тільки молилася, промовляла Розарій, вела бесіду з Богом, із Матір’ю Божою, більше ні з ким. Нам говорити не дозволялося. Ми весь час мовчали. Страждання були жахливі. Нас постійно шукали. Ми весь час готувалися до смерті. Але відповідно до того, як мінялося моє серце, мінялося все, навіть саме страждання. Я знову стала промовляти «Отче наш» повністю. І на словах «прости нам, як і ми прощаємо винуватцям нашим» я просто просила Бога про допомогу. І ось одного разу я роздумувала над п’ятою Страсною таємницею, коли наш Господь умирає на хресті. Я люблю роздумувати над таємницями, я ніби стаю учасницею тих подій. Ось чому я, як і раніше, люблю Розарій – кожного разу, роздумуючи над таємницями, я переживаю їх по-новому. І пам’ятаю, якось я роздумувала над цією таємницею. Я ніби знаходилася там, біля хреста, обіймала підніжжя хреста, і раптом зрозуміла: «Ось зараз Ісус на хресті, у Нього руки пробити, ноги пробиті. І Мати Його поруч. Такий біль. Він помирає. А я ще переховуюся. Принаймні моя мама не бачить моїх мук». Я стала роздумувати над цією таємницею і пригадала останні слова Ісуса – як Він тоді сказав: «Отче, прости їм, вони не відають, що творять». Не перші слова: «Отче, прости їм», – але те, що Він далі сказав, ті слова пронизали моє серце. Я хотіла простити, але як? І ось ці слова все в мені перевернули: «Вони не відають, що творять». Ніби Господь мені казав: «Ті люди, які намагаються тебе вбити, вони просто сліпі. Вони не усвідомлюють, на що себе наражають. Їх засліпила ненависть. І якщо ти ненавидітимеш їх, нічого не зміниться. Безумство тільки посилиться. Але якщо ти почнеш за них молитися, можливо, вони зміняться». Я намагалася заперечити: «Але вони не можуть змінитися! Вони грішні!» І я зрозуміла, що Господь запитує мене. Я хотіла б і вам задати це питання, особливо тим, хто може над цим задуматися. Хто з нас – необов’язково серед дорослих – не робив одного разу чогось, не казав при цьому, відчуваючи, що робить чи каже все правильно, а потім тиждень чи рік опісля раптом розуміє, що зробив чи сказав щось не те. І ви думаєте: «Не слід було цього говорити!» Коли я це зрозуміла… Я ходжу на сповідь щодві неділі чи раз на тиждень, ходжу часто, і як би я не старалася чинити добре, завжди бачу, що десь мені слід було вчинити інакше. Коли я усвідомила, що люди насправді міняються, що сьогодні людина може творити зло, але завтра може змінитися, коли Господь показав мені, що мої думки і свідомість також міняються, я зрозуміла, що навіть убивці можуть змінитися. Навіть ті, хто здійснює жахливі злочини. Вони можуть одного разу побачити істину і покаятися. І якщо я зрозуміла, яку силу має молитва, можливо, якщо я буду за них молитися, вони зміняться трохи раніше. Коли я почала за них молитися і вірити, що вони можуть змінитися, я вже не могла їх ненавидіти. У мене наче гора з пліч звалилася. І раптом я побачила світ розділеним на дві частини, в одній із яких – Любов, у другій – ненависть. І Господь Ісус мене запитував: «Яку частину ти вибереш для себе? Бік Любові чи бік ненависті?» На боці Любові були такі ж люди, як Мандела, мати Тереза, святий Франциск, такі люди, як Ганді. На другому боці були такі, як Гітлер, як ті, намагався мене вбити, і я сама, адже в думках я уявляла, як вийду на волю і всім відомщу. І знаєте, всі ті, хто був га боці Любові, багато страждали – і Мандела, і мати Тереза, і святий Франциск, і всі наші святі покровителі. Але в будь-якому болю, у будь-якому стражданні вони стояли на боці Любові. Вони стояли на боці Істини, захищали її. Вони на боці милосердя. І раптом я захотіла бути там. Адже це мої герої. І всі ці люди, вони вірили, що навіть злі люди можуть перейти на бік добра, якщо хтось допоможе їм прозріти, побачити Істину, якщо таких людей буде більше. І тоді в мою душу прийшов мир – я усвідомила, що це, напевне, і є прощення. Я відчула, що мир безмежний, і всі шляхи для мене відкриті. Я зрозуміла, що можу бути щасливою будь-де на світі, коли в серці – любов Божа, і що всі ми – брати і сестри. І ті люди, яких я ненавиділа, яких за людей не мала, раптом стали для мене людьми. Тим, хто читав мою першу книгу «Left To Tell», можу сказати, що почала вчити англійську мову в той час, коли ми ховалися у ванній. Коли моя душа вивільнилася від ненависті, мені стало ясно, що мені це знадобиться. Я попросила того чоловіка, який нас переховував, принести мені англо-французький словник, і в перервах між молитвами я вчила слова напам’ять, одне за другим. У мене в душі був такий мир. Тим часом стан у країні ставав дедалі гіршим. І я думала: «Як би мені хтілося всім розказати, що Розарій – це така сила! Як би мені хотілося розказати, що Ісус – Живий! І Він із нами навіть у найжахливішій біді». Ми провели в тій ванній три місяці. Після того, як вийшли звідти, ми опинилися в таборі для біженців. Ті, хто здійснював убивства, втекли з країни. Ті, хто намагався врятувати країну, не тільки з нашого, але й з другого племені, захопили столицю. Як тільки опинилася в таборі для біженців, я намагалася з’ясувати, що сталося з моїми батьками. Я розпитала сусідів і дізналася, що всі мої рідні загинули. Усі були вбиті: мама, тато, брати, бабуся, дідусь, тітка, дяді, мої найкращі друзі й подруги, сусіди, однокласники – усі загинули. Протягом трьох місяців загинув мільйон людей. Наш дім і все наше майно було спалене й зруйноване. До мене прийшли думки про смерть. Ти все загубила, навіщо ще жити? У мене залишився тільки батьків розарій і одяг, що був на мені впродовж цих трьох місяців. Я все плакала і не могла зупинитися, але тут – ніби Бог поклав Свою величезну руку мені на серце. І в глибині душі я ніби почула: «Не впадай у відчай. Не вмирай. Я з тобою. Візьми розарій. Молися. Знайди церкву. Молися». І я відчула, що Бог мені каже: «Шлях твоїх близьких закінчився тут, на землі, але не на Небесах. А твоя земна путь ще не завершилася. І ти не знаєш, коли вона завершиться». Насправді ніхто з нас не знає, скільки ми проживемо. Бог ніби говорив мені: «Ти можеш прожити іще день. Або ще тиждень. Чи рік. Може, вісім років. Але скільки б тобі не було відпущено, це дар. Життя – це дар, будь-яке – і довге, і коротке. І від тебе залежить, на що ти її потратиш – на любов чи ненависть. Будеш добра до інших чи немилосердна. Будеш творити зло чи добро. Але якщо ти зважишся любити, пам’ятай, що Я з тобою. Я дам тобі все, що потрібно. Тому витри сльози, встань, озирнись, знайди того, хто страждає більше від тебе, кому потрібна твоя допомога. Витри сльози, іди. Ось жінка, вона втратила десять дітей і не пам’ятає себе від горя. Дізнайся, як їй допомогти. Ось дитина, у неї немає руки, вона вся закривавлена. Запропонуй їй допомогу, перев’яжи рану». Вечорами я молилася Розарій, дивилася в небо і казала: «Боже, надіюся, сьогодні я старалася виконати Твою волю». І ось у чому для мене найважливіший урок, який я пережила. ЗМІСТ ЖИТТЯ В ТОМУ, АБИ ЛЮБИТИ. Тут, на Землі, ми знаходимося на полі битви. І кожної миті нам доводиться вирішувати, що вибрати: любов чи ненависть. Але коли ми піддаємося гніву та ненависті, цей вибір тягне за собою геноцид й інші біди. Деякий час я працювала в ООН, і ми обговорювали великі ідеї, роздумували про те, що б нам зробити, щоб війн і геноциду більше не було. А я весь час думала: у наших серцях щось повинно змінитися. Люди повинні навчитися любити. Ні гроші, ні зброя миру не принесуть, тут уся справа в серці. І думаю, що рішення на користь миру потрібно приймати заново щодня. У таборі для біженців ми провели декілька місяців, а потім одна жінка пустила мене до себе жити. Я продовжую писати листи Богові і прошу Його про все. Одного разу, після такого листа, у таборі з’явилася жінка на інвалідному кріслі. Ця жінка була знайомою з моєю мамою. За 25 років до того мама дала їй трохи грошей, менше долара. І ось ця жінка сказала: «Ради твоєї мами я не залишу тебе в цьому таборі для біженців». Вона взяла десять людей із табору до себе додому. І це було для мене уроком: потрібно робити добро, навіть якщо здається, що це дрібниця – ти не знаєш, які плоди вона принесе. Треба сіяти крихітне насіння, у свій час воно проросте. У 1998 році, через чотири роки після геноциду, я поїхала до Америки. А потім одного разу повернулася до свого села і зустрілася з тим чоловіком, який убив моїх батьків. Він відсидів у тюрмі. Багато хто мені казав: «Неможливо так швидко пробачити. Ти все втратила, але ти неначе щаслива». Насправді я тужу за батьками, я плачу досі. Сльози – це знак любові. Але я пішла до в’язниці, тому що хотіла дізнатися, що відчую, коли побачу того чоловіка. Я пам’ятаю, як його привели. Раніше він, як і багато хто з вас, гарно одягався, виглядав дуже пристойно. А тепер він сидів у тюрмі. Ноги в нього були опухлими, волосся скуйовджене. Його утримували в жахливих умовах. Начальник тюрми, друг мого батька, дозволив мені з ним зустрітися. Коли я його побачила, Господь ніби сказав мені: «Пам’ятаєш, про що Я тобі говорив? Вони не відали, що творили. Він би цього не зробив, якщо б розумів, до чого це призведе. Молися за нього. Не треба його ненавидіти». Я побажала йому добра і сказала, що прощаю його. Це були не просто слова. Я хотіла йому сказати: «Живи, шукай свій шлях, не думай, що я тебе ненавиджу. Просто шукай свій шлях. Я сподіваюся, що ти знайдеш істину». Він не просив прощення, але я все одно хотіла звільнити його від себе, щоб він зміг віднайти світло. І коли я йому про це сказала, він закрив обличчя руками. Не міг на мене дивитися. Я відчула, як у його серці щось відбулося, йому стало соромно. І в ньому ніби щось повернулося, перемінилося на краще. У мене полилися сльози. Начальник тюрми на мене розсердився. Але потім він сказав, що все-таки був радий, що ця зустріч відбулася, у його серці теж щось розтануло. Мені хотілося б до вас донести найголовніше. Будь ласка, що б не сталося, серед будь-якої біди пам’ятайте, що з вами Бог, а значить, завжди є надія. Не полишайте молитви. Будьте настійливими, моліться Розарій. Якщо б ми в Руанді послухалися Матері Божої, тієї біди не сталося б. Мати Божа попереджала нас задовго до того, як Церква визнала явління в Кібехо. А сьогодні Мати Божа приходить сюди. Вона – наша Мати. Що б вона не попросила – просто виконуйте. Це завжди ради нашої ж користі. І Вона завжди права. Просто виконуйте все, про що Вона просить. І хочу вам сказати: якщо я змогла простити, все це пережити і прийти до прощення, то простити здатен хто завгодно. А прощення приносить у душу такий мир. Дякую вам, що запросили мене на Младіфест. Я хотіла б підбадьорити вас, молодих, адже ви – надія нашого світу, наше завтра. Буває, що кілька людей вибирають зло і на багатьох накликають біди, подібні до тієї, яка сталася в Руанді. Але навіть декілька людей, які вибирають добро (таких, як святий Іван-Павло ІІ), можуть змінити світ на краще. Мати Божа кличе нас. Допоможіть їй. Проповідуйте Євангеліє прикладом свого життя, несіть цю вістку своїм друзям.

І на завершення я хотіла б прочитати з вами молитву Господню. Прошу вас, давайте промовимо її від усього серця. І коли ми дійдемо до тих важких слів, постараймося сказати їх щиро. А якщо поки що не можемо, попросімо Бога про допомогу.

 Іммакюле Ілібагіца

Младіфест, Меджуґор’є, 5 серпня 2015 року