Існує зовнійшній послух і послух такий, як на Небесах, – між Пресвятою Трійцею й ангелами. Це послух, що в ньому відбувається з’єднання волі. Ангел не ставить запитань Пресвятій Трійці. І, перш ніж щось робити, він повністю перебуває в Ній.

Такий послух був і в Діві Марії. Коли Вона запитує ангела під час Благовіщення: «Як же воно станеться?», із цього запитання випливає готовність зробити все, що говорить і бажає Бог. У Її питанні немає ніякого сумніву, хоч Вона й не знає, що буде, хоча й не знає, як це буде. Це – послух радості. Це – послух любові. Це послух, який походить із погляду на Любов, із невпинного вдивляння в Любов. Із невідривного погляду на те, наскільки Бог мене любить. І цей невідривний погляд на те, наскільки Бог мене любить, народжує в мені бажання повертати цю любов. Це не обов’язок, не те, що я повинен робити, але те, чого бажаю всією своєю сутністю. Це – новий принцип життя. Така любов, таке служіння ніколи не бачить того, що зробило. У такої любові воістину ліва рука не знає, що робить права. Така любов уміє бути безкорисливим слугою. Це і є внутрішній послух.

Подивимося на образ двох синів і милосердного батька. Не будемо зупинятися на деталях, для мене важливий один момент – коли блудний син повернувся додому. І ціле село це бачило, жінки говорили: «Він довго не витримає». Роздумували, що з ним буде завтра, наступного тижня, наступного року. І ми можемо разом із ними продовжити цю історію.

Можливі два варіанти. Перший – син повернувся голодним, зраненим і перших шість місяців він спав до полудня, набирався сили, нічого не робив. І скажіть: що з ним буде через рік? Я думаю, ви би погодилися з жінками із села – нічого б із нього не вийшло. А через три роки він би знову постав проти батька, був би незадоволений, усе б йому набридло, знову просив би половину майна. І немає в цьому спасіння.

Але можливий і другий варіант. Прийшов син, повернувся додому, покаявся, виплакався, і все село це бачило. І наступні шість місяців він щоранку встає о п’ятій годині, набирає води, обкопує виноградник, працює в полі… живе скромно і постійно говорить про те, який він був нерозумний і який добрий його батько. І всьому селу каже: не чиніть так. Що ж далі відбуватиметься з цим сином? Я думаю, сільські жінки зауважили б: «Він направду змінився! Неймовірно!» І через три роки – продовжує так само. І люди бачать – це дійсно було для людини уроком. Він навернувся. І запитували б у селі: «Подивіться, що в серці цього молодого чоловіка? Невже не бачите, що там радість?» Чому він радісний? Тому, що постійно носить у серці спогад про те, як батько його пробачив, наскільки він люблений. І постійно бачить усе добро, яке його оточує. Вдячний і за постіль, на якій лежить, і за дах над головою, і за їжу, а найбільше – за прощення.

У цій притчі Ісус ставить перед нами образи лише двох синів. Але існує і третій. Це син, який завжди був у домі Отця і завжди був удячний. Він не був тим, хто в домі, однак не бачить любові Отця. Не був Він і тим, кому треба було пройти через багато, аби усвідомити любов Отця. Він є прикладом, що можливо бути від самого дитинства в домі Отця і бачити Його любов та завжди бути вдячним за це. Цей Син – Ісус.

Отець каже старшому синові: «Усе моє – твоє», а це означає: «Безмежно тебе люблю». І лише вдивляння в цю любов пробуджує в нас любов. І це те, чого ми не сміємо ніколи забути.

Ми, священики, перебуваємо в ситуації, у якій можна з певністю сказати: «Усе Отцеве – моє». І мій заклик – повертати любов. Саме тому моє завдання як священика – щодня знайти час для того, щоби вдивлятися в Божу любов. Усі мої молитви, усі мої медитації – тому служать. Не як обов’язки, але як можливість кожного дня дивитися, як сильно Бог мене любить. Як Він пробачив мені. І неважливо, з яким сином із цієї притчі ми себе асоціюємо, ніколи не сміємо забувати, як Він простив нас. І в цьому прощенні стається парадокс – Він і зараз мене кличе, незважаючи ні на що. Довіряє мені те місце, яке належало мені від самого початку.

Моє життя – це служіння з любові. Служіння до того моменту, коли моя воля з’єднується з Його волею. До того моменту, коли моя воля перестає існувати. З’єднується з Його волею, як воля ангела. І це стає знаком для світу.

Священик – це той, хто постійно приймає любов Отця. Щоранку молиться, щоб пережити її, й шукає цю любов безперервно. І повинен повертати її. Якщо не верну цієї любові – вона помре в мені. І тому шукаю: «Де, Господи, поверну Тобі Твою любов? І в який спосіб верну цю любов?» Це моє єдине послання в цьому світі. Я не повинен рятувати світу. Я не повинен нагодувати голодних. Я не повинен знайти технологічних рішень. Я не повинен виконувати політичні функції. Не повинен вести переможне військо. Не повинен лишити нащадків. Ніхто не має такого привілею, як я, священик, який має єдину місію любові, покликання любові: все своє життя присвячую тому, щоб шукати, де ж моя можливість повернути любов.

Першим моїм завданням повинно бути воістину це – постійно повертатися до цієї любові. Для цього моя молитва, мої обов’язки, моя самотність. А місця й можливості для цього служіння — всюди довкола мене. Як зірки, яких не видно вдень, а вночі – усе небо ними всипане, так і можливостей для повернення любові довкола мене може бути не видно, проте в духовному світлі – засяють на моєму горизонті. Саме це робили святі. Це не якась надлюдська воля, не надлюдська школа, не якась особлива техніка – але глибокий спогад любові Божої. Усвідомлення, що цієї любові Божої не смію ніколи забути.

Роздуми: отець Іван Мандурич SJ, 20-й міжнародний семінар для священників в Меджуґорії, 2015 р.